Завантаження. Будь ласка, почекайте...
|
Навігація
Наше опитування
Які інформаційні топіки, по-вашому, недостатньо висвітлені в мережі Internet?
Друзья
| Пошук
27 липня 2009
Для динамічного розвитку будь-якого суспільства надзвичайно важливе значення має формування самодостатньої, внутрішньо структурованої і дієвої політичної еліти. Теорія еліт досить давно стала пріоритетним напрямком зарубіжних наукових досліджень, що, на великий жаль, не можна сказати про нашу вітчизняну науку. Зрозуміло, що молодий вік української державності не дає підстав вважати, що формування національної політичної еліти в цілому відбулося. Звідси і проблема тривалого пошуку провідної, базової ідеологічної доктрини суспільного розвитку, і причини гальмування економічного, соціального та політичного розвитку тощо. Саме це і спонукає автора до розгляду питань формування та становлення політичної еліти України після проголошення незалежності з точки зору неупередженого аналізу та з метою вивчення больових точок нашого суспільства — політичного розвитку. Молода українська держава знаходиться в стані боротьби за своє економічне і політичне незалежне існування, а нова еліта у процесі мутації і постійних змін. Непевні майже всі прогнози — які вимоги поставить третє тисячоріччя до України, особливо під час політичних випробувань? Яким буде цей вибір також залежить і від політологів, що спроможні дати науковий аналіз і оцінку сучасного стану політичної еліти в Україні. Саме цим обумовлена актуальність теми дослідження. Сучасні українські політологи та історики тільки підійшли до оцінки діяльності таких форм державності як Українська Народна Республіка, Гетьманщина, Західноукраїнська Народна Республіка. Науковці ще не проаналізували роль національної політичної еліти, яка стала одним з головних чинників державотворення. Побачити її сутність краще з висоти сучасних перетворень, порівнюючи та аналізуючи процеси і події першого і останнього десятиріччя ХХ-го століття, що мали багато спільного і головне — оскільки ціль і мета цих подій була одна — будівництво незалежної України. Актуальним є сам підхід до проблеми з допомогою порівняльного аналізу формування еліти двох епох, хоча їх роз’єднує семидесятирічна прірва бездержавницького існування України. Політична еліта у часи випробувань може стати одним з головних чинників формування нової влади і держави. Створення нової національної ідеології і політичне структурування суспільства і парламенту України зараз вкрай необхідні, бо держава без чіткої внутрішньої політики не може бути повноцінною. Президент України, прем’єр-міністри останнім часом зробили чимало заяв з приводу коаліційного “кабінету довіри” на основі об’єднання еліти та її партійної відповідальності. Цей шлях допоможе висвітлити пропонована робота. Проблема формування еліти пройшла багатовіковий шлях розвитку. Вона зустрічається в працях античних авторів — Платона, Аристотеля та багато інших. В Середньовіччя до неї звертаються Марсилій Падуанський, Ж.Боден та інші. В епоху Відродження проблема формування еліти серед проблем формування влади розглядається насамперед Ш.-Л.Монтеск’є та Ж.Ж.Руссо. Т.Джефферсон і Дж.Медісон, розглядаючи цільову конкуренцію гілок влади, відкрили новий напрямок в розгляданні проблеми. У XVIII-XIX століттях проблема формування еліти отримала філософське підгрунтя в працях І.Канта і Г.Гегеля. В політичній думці царської Росії М.Щербаков (1733-1790 рр.) розробив аристократичну модель формування еліти, С.Десницький (1740-1789 рр.) розглядав еліту в контексті конституційної монархії в Росії, М.Сперанський (1772-1839 рр.) бачив еліту як різні гілки єдиної влади в державі. В XIX – на початку XX століть концепція формування еліти в Росії розроблялася в державно-правовому аспекті такими дослідниками, як А.Алексєєв, В.Гессен, М.Коркунов, В.Чичерін та іними. В українській політичній думці проблема формування еліти піднімається в “Руській Правді” Ярослава Мудрого, в Городельській Унії 1413 року, в “Пактах та Конституції прав та вольностей війська Запорізького” Пилипа Орлика (1710 рік) та ін. Ця проблема просліджується також в роботах В.Антоновича, П.Чубинського, М.Драгоманова, Т.Рильського, М.Костомарова та багато інших. Проблема формування політичної еліти продовжує посідати важливе місце в сучасній вітчизняній і зарубіжній політичній думці. Питання еволюції української політичної еліти недостатньо вивчені і проаналізовані як українськими, так і закордонними політологами і істориками. Брак досліджень, особливо до середини 90-х років, вказує на те, що ця проблема гостро актуальна і малодосліджена. Вона вимагає порівняння історичних типів еліти. Радянські дослідники ігнорували питання елітотворення Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Гетьманщини. В той же час вчені української діаспори заклали фундамент дослідження еліти України. У працях І.Лисяка-Рудницького, П.Феденка, М.Шлемковича процес формування еліти розглядається як синтез і змагання різних політичних груп. Діаспорні історики П.Солуха, І.Нагаєвський, Т.Гунчак, П.Мірчак, В.Іваніс, Р.Малиновецький та інш., досліджуючи проблему, ідеалізують окремих представників еліти: П.Скоропадського, М.Грушевського, С.Петлюру, В.Винниченка, соціалістів-самостійників. Сучасні українські історики більш об’єктивно вивчають представників української політичної еліти (В.Верстюк, О.Комиленко, В.Солдатенко, Я.Тинченко та інші). Але вони майже не аналізують події, подаючи переважно фактологічний матеріал, інколи відтворюючи діаспорну “романтичну” концепцію. Сучасна російська школа політологів-елітологів зробила певні успіхи у дослідженні еліти “перебудови” і “постперебудівної” епохи. Так, у дослідженнях М.Афанасьєва, Г.Ашина, А.Понеділкова, С.Кордонського, О.Криштановської, Р.Ривкіної та ін. розглядаються окремі аспекти еволюції російської еліти. Процес еволюції еліти в Україні часто-густо наслідує російські “зразки” і тому залучення російських досліджень у процесі аналізу українського соціуму, на погляд автора, є доцільним. Більшість українських політологів негативно, критично оцінює сучасний стан політичної еліти в Україні, вважаючи її “нетоталітарною”, але водночас “олігархічною”, “мафіозною”. А.Білинський, І.Дмитрів, Ю.Загоруйко, В.Кравченко, С.Мирошниченко, Р.Павленко, В.Полохало, розглядаючи окремі особливості еволюції еліти, не бачать її головної державотворчої функції і функції розбудови нової економічної системи. 27 липня 2009
Процес становлення демократичної, соціальної, правової держави в Україні, пов'язаний із формуванням громадянського суспільства, трансформацією і розвитком усіх його складових, передбачає необхідність удосконалювання всіх його інститутів. Сучасні умови життєдіяльності потребують відповідного перегляду місця, ролі і завдань багатьох із них. У першу чергу це стосується системи органів внутрішніх справ як гаранта правопорядку і стабільності в суспільстві. Сьогодні органам внутрішніх справ відводиться одна із важливих ролей у внутрішній політиці нашої держави по боротьбі зі злочинністю; забезпеченні особистої безпеки, прав і свобод громадян, гарантованих основним законом країни - Конституцією України. Таким чином, від службової та особистої поведінки працівників правоохоронних органів значною мірою залежить характер перетворень, які відбуваються у державі, шлях розв'язання виникаючих небезпечних конфліктних ситуацій, а також захищеність прав і свобод будь-якого громадянина. У той же час складність процесів соціальної трансформації, що відбуваються в Україні, певним чином відбивається на дисципліні органів внутрішніх справ. По-перше, змінюється саме поняття "дисципліна". Воно набуває множинного значення і розуміється суб'єктами соціальних відносин по-різному (як система правил, як індивідуальна поведінка, як дотримання умов договору і т.д.). По-друге, складові частини дисципліни в органах внутрішніх справ піддаються впливу соціальних змін, що веде до значної трансформації дисциплінованої поведінки, появи та поширення деяких форм порушення дисципліни. Розробка проблеми дисципліни в державних інститутах важлива і з точки зору процесів управління розвитком держави. Зміна дисциплінарної поведінки в державних інститутах, безпосереднім завданням яких є соціальний контроль, не повинна відбуватися стихійно, це може призвести до соціальної нестабільності. Проте аналіз впливу соціальних змін на дисципліну працівника ОВС на сьогодні утруднений недостатньою розробленістю цієї теми в соціологічній літературі. Незважаючи на те, що велося вивчення норм і нормативної поведінки (головним чином у зарубіжній соціологічній теорії і практиці) і дисципліни (у вітчизняних суспільних науках), сьогодні практично відсутні роботи, що вивчають зв'язок дисципліни з процесами трансформації суспільства. До соціологічного аналізу дисципліни, дисциплінованої поведінки у системі органів внутрішніх справ теж зверталися вкрай рідко. При цьому увага приділялася лише деяким чинникам і процесам, що визначають дисципліну в органах правопорядку (наприклад, правовому або матеріальному забезпеченню) без комплексного вивчення проблеми. 27 липня 2009
В умовах незалежної України активно розвивається релігія - духовний феномен суспільства, віра в існування певного природного чи надприродного буття, яке править долею кожної людини та цілого суспільства і на яке можна впливати релігійною культовою діяльністю. Упродовж останнього десятиріччя (починаючи з кінця 1980-х років) релігійні організації не лише відновили свої дорадянські позиції, а й як вагомий чинник суспільно-політичної ситуації значно урізноманітнили усю палітру релігійної сфери в нашій державі. Релігійність населення визначає рівень духовно-культурного розвитку нації, має значний вплив на суспільну діяльність і є одним із чинників (в окремих випадках - вирішальним) усього ходу процесу розвитку суспільства. З огляду на важливу роль релігії у суспільстві її вивчення проводиться багатьма науками, в тому числі й економічною і соціальною географією. Географія релігії як складова частина системи географічних наук в Україні не набула достатнього розвитку, хоч уже відомі дослідження українських географів територіальної організації релігійної сфери на різних геопросторових рівнях. Це, зокрема, праці О.О.Любіцевої, К.В.Мезенцева, С.В.Павлова, В.О.Патійчука, О.І.Шаблія, Л.Т.Шевчук та ін. Спеціальне широкомасштабне комплексне дослідження територіальної організації релігійної сфери України є однією із важливих умов вирішення багатьох соціально-економічних проблем територіальної організації українського суспільства. Зв’язок роботи з науковими програмами, темами. Питання дослідження науково-прикладних проблем економіко-географічного вивчення релігійної сфери тісно пов’язані з науковою проблематикою географічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка. Зокрема, тема “Географія релігії в Україні” виконувалася як планова тема кафедри географії України, затверджена вченою радою Львівського національного університету імені Івана Франка (протокол № 3 / 1 від 26 березня 1997 р.). Мета і задачі дослідження. Мета дисертаційної роботи полягає у тому, щоб висвітлити особливості географії релігійної сфери України та розробити деякі теоретичні аспекти географії релігії як науки. Досягнення поставленої нами мети передбачає практичне вирішення таких основних задач: - поглиблення та обгрунтування методів і прийомів дослідження територіальної організації релігійної сфери; - обгрунтування внутрішньої структури географії релігії як науки у залежності від її об’єкту та предмету дослідження; - виявлення чинників, що впливають на розвиток територіальної організації релігійної сфери в Україні; - дослідження історико-географічних особливостей розвитку релігій і конфесій на українських землях; - проведення системно-структурного дослідження географії релігійної сфери в сучасній Україні. Об’єктом дослідження є релігійна сфера України. 27 липня 2009
В даний час в Україні відбувається перехід від стану кількавікової бездержавності до стану розбудови незалежної держави. З отриманням незалежності Україна теоретично отримала можливість стати системою, спроможною до самозабезпечення своєї життєдіяльності, зокрема - у соціокультурній сфері. В цьому плані важлива роль відводиться соціальним інститутам (в першу чергу - інституту держави), здатним створити відповідні організаційно-духовні умови соціокультурного поступу. Однак мусимо констатувати, що реально нашою державою названі функції не виконуються: культурі, як і раніше, відводиться другорядне місце на узбіччі соціального процесу; щодо неї в сучасному українському суспільстві і далі спрацьовує так званий залишковий принцип. Водночас все вказує на те, що ні економіка, ні політика самі по собі не здатні зцементувати і гармонізувати суспільне життя. Все частіше звучать думки (висловлювані як науковцями, так і представниками владних структур) про те, що саме культура здатна вивести українське суспільство з глибокої кризи, тож являє собою в сучасних умовах реальну практичну проблему, від вирішення якої багато в чому залежить обличчя держави, яку ми зараз будуємо. При цьому обов’язково потрібно враховувати, що основою, на якій розвивається культура українського суспільства, є українська народна культура. Без знання останньої, урахування соціально-психологічного характеру її творців; без володіння інформацією про засоби передачі культурного досвіду; без ураху-вання культурно-регіональних аспектів розвитку суспільства неможливо передбачити хід і наслідки соціальних процесів, що відбуваються зараз. В українській народній культурі важливу роль відіграє декоративне та ужиткове мистецтво, яке розвивається на основі традицій, в постійних процесах взаємовпливів, взаємозв’язків між іншими народами, що живуть в Україні та сусідніми народами. Особливо воно розвинуто в Західному регіоні, де слугує основою професійного мистецтва, що становить особливий інтерес для соціологів, які досліджують особливості соціокультурного розвитку регіонів. Отже, актуальність дослідження зумовлена потребою у дослідженнях, в яких би здійснювався соціологічний аналіз культурно-мистецьких явищ, розроблялись проблеми оптимальних взаємовідносин української народної культури і соціальних інститутів, вироблялись критерії визначення ролі народного мистецтва в житті спільнот. Cутність наукової проблеми - необхідність визначення соціального статусу і ролі народної культури в сучасному українському суспільстві, внаслідок чого стає можливим розробка концептуальних основ окремих програм соціокультурного характеру (в т.ч. регіонального рівня). Cтупінь наукового опрацювання проблеми. Культурознавча сфера як така є в достатній мірі досліджена у сучасних соціогуманітарних науках як українськими, так і зарубіжними дослідниками. В першу чергу, проаналізовано різні аспекти взаємодії культури і суспільства: 1) “культура є важливим елементом суспільства” (Т.Парсонс, Л.Уайт, Л.Козер, Р.Мертон, О.Якуба, Н.Смелзер, В.Біблер, В.Соколов); 2) “культура є домінантою суспільства” (П.Сорокін). Концепція П.Сорокіна виступає практично як самостійна в історії соціологічної думки, хоча останнім часом набуває всезростаючої популярності і продовжує певним чином розвиватись в контексті праць К. Поппера, І. Пригожина, А.Свідзинського, базуючись на творчому використанні дослідниками філософських ідей Платона, Г.Гегеля, М.Бахтіна, Г.Сковороди, В.Вернадського, П.Тейяра де Шардена, а також досягнень несуміжних (на перший погляд) з соціологією “точних” наукових дисциплін, представлених, зокрема, у працях Дж.Касті, У. Ешбі. Якщо дивитись на проблему “культура і суспільство” в контексті питань, пов’язаних з соціальним управлінням, то тут дослідники (В.Овчинников, М.Стріха) виділяють такі основні моделі взаємовідносин культури і держави: Помічника (в наявності високий рівень власної господарчої ефективності культурно-освітніх закладів); Патрона (підтримка культури державою за принципом “витягнутої руки” через автономні і напівдержавні інституції); Архітектора (потужна, доволі централізована державна підтримка культури в країні; орієнтація на масову культуру), а також модель Інженера (підкорення культури ідеологічному диктату). 27 липня 2009
Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження. Її обсяг становить 247 сторінок. Робота складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку джерел та літератури (35 сторінок, 438 назв), 27-ми додатків (на 27-ми стор.) Вступ. Актуальність дослідження. Дисертація присвячена одному з ключових періодів вітчизняної історії, коли склалася нова соціально-економічна та суспільно-політична система, яка в середовищі науковців та політиків отримала діаметрально протилежні оцінки. Однією з причин цього була багаторічна заборона доступу до деяких історичних джерел, і особливо архівних, зокрема, матеріалів статистики. Це унеможливило дослідження соціальної структури та складу населення за всіма параметрами. Історіографічний аналіз переконує, що вивчення проблеми набуватиме системного характеру лише за умови залучення до наукового обігу матеріалів демографічних переписів, яке донедавна відбувалось невиправдано повільними темпами. Протягом досліджуваного періоду визначилися причини формування і розвитку урбанізації новітнього типу з її чітко вираженим форсованим характером, що різко відбилося на соціально-демографічній структурі суспільства. Актуальність теми дисертаційного дослідження посилюється необхідністю залучення до наукового обігу комплексу статистичних підсумків Всесоюзних переписів 1920, 1926, 1939 рр., Всесоюзного міського перепису 1923 р. та обліку міської людності УСРР 1931 р. з метою системного вивчення соціально-демографічних процесів впродовж 1920-30-х рр. в зазначених територіально-поселенських межах. Значущість вказаних історичних джерел визначена тим, що методологія їх проведення передбачала не тільки характеристику населення за демографічними та національними ознаками в цілому, а й в розрізі його економічної активності, соціальних верств та їх галузево-професійної зайнятості, що випливає з різноплановості та взаємопов’язаності статистичної інформації. Тому вивчення динаміки соціально-демографічних процесів як невід’ємної складової соціальної історії України 1920- 30-х рр. при неупередженому та об’єктивному підході є безсумнівним і назрілим. Метою дисертаційного дослідження є комплексний аналіз соціальних і демографічних процесів у середовищі міського населення України протягом 1920-30-х рр., а для її досягнення передбачено вирішити такі наукові завдання: – визначити науково-теоретичний рівень дослідженості проблеми в радянській, зарубіжній та сучасній українській історіографії; оцінити значення переписів населення 1920-30-х рр. як історичного джерела; – дослідити динамічні процеси та структурні зміни у статево-віковому складі міського населення на основі аналізу статистичних даних; – виявити зміни в етнічному складі населення та регіональному розміщенні окремих національностей; – дослідити динаміку економічної активності, галузево-професійної зайнятості, соціальної структури населення міст у поєднанні з демографічними ознаками. Об’єктом дослідження обрано міське населення України, його розвиток в процесі реалізації політичного та економічного курсу більшовицької партії протягом 1920-30-х рр. Предметом дослідження є динаміка демографічного, національного складу та соціальної структури міст України на базі підсумків переписів населення, здійснених у 1920-30-і рр. Територіальні межі дослідження визначаються виключно територією УСРР (УРСР) у кордонах до 17 вересня 1939 р., і назва "Україна" вживається стосовно цієї території. Хронологічні рамки дослідження охоплюють період 1920- 30-х рр., в якому нижньою межею є час проведення перепису міського населення 1923 р. Саме статистичні підсумки цього обстеження є базовими для вивчення соціально-демографічних процесів. Верхня межа досліджуваного періоду окреслена демографічним переписом 1939 р. Методологічною основою дисертації є принципи історизму та об’єктивності, які дають можливість виявити діалектику взаємодії структурних елементів системи суспільного розвитку, відтворити процес адекватно історичній дійсності. Методика дисертаційного дослідження обумовила опрацювання масивів наукової літератури, насамперед методично-джерелознавчого змісту. Лабораторія наукового аналізу передбачала зведення, групування архівних матеріалів та перегрупування опублікованих підсумків статистичних обстежень з метою визначення узагальнюючих показників у формі відносних та середніх величин, виявлення динаміки, взаємозалежностей, що подано в авторських таблицях та графіках і проаналізовано в тексті. Всі етапи взаємопов’язані і являють неподільне ціле, що дозволило перехресно контролювати достовірність висновків. Наукова новизна дисертації визначається метою, предметом, завданням та перспективою дослідження соціально-демографічних процесів у середовищі міського населення України впродовж 1920-30-х рр. Вперше у вітчизняній історіографії введено до наукового обігу комплекс статистичної інформації, сконцентрованої у підсумках переписів 1923, 1926, 1939 рр. та обліку міської людності 1931 р. На відміну від попередніх досліджень, в яких ці матеріали, як правило, залучені фрагментарно, з ілюстративною метою, в дисертації здійснено їх системний аналіз, що дозволило комплексно відтворити соціально-демографічні процеси. Підтвердженням цього є пояснення причин, які вплинули на деформацію демографічної структури міст на кінець 1930-х рр.; наповнення змісту соціально - класової структури шляхом характеристики соціальних верств (службовці, прислуга, особи вільних професій, хазяї з найманими робітниками, члени сім’ї, що допомагають у занятті, хазяї-одинаки, рантьє тощо) у поєднанні з демографічними ознаками, що не знаходило відображення у працях попередніх дослідників. Системний підхід до аналізу соціально-демографічних процесів в обраному хронологічному відрізку та територіальних межах здійснюється вперше. Шляхом застосування методів групувань, горизонтального та вертикального аналізу динамічних рядів, визначення відносних та середніх величин, статистичного вивчення варіації, порівняльно-історичного та проблемно-хронологічного методів вдалося виявити так звану приховану інформацію, що призвело до виявлення факторів, які прямо чи опосередковано впливали на формування соціально-демографічної структури українського міста. 27 липня 2009
Актуальність дисертаційного дослідження. З моменту зародження кримінології як науки про закономірності злочинної поведінки, які виявляються через вивчення суспільства, кримінологів цікавили територіальні відмінності злочинності. Ними були виявлені відмінності між міською і сільською злочинністю. До того ж, як писав М. Гернет, великі міста завжди і всюди були не тільки скупченням значної частини злочинного світу всієї країни але й місцем, де деякі форми злочинності знаходили свою улюблену “резиденцію”, або куди вони прибували, щоб “похизуватися” тут своєю винахідливістю, нерідко страхітливістю . Конституція України 1996 року проголосила курс на побудову правової держави. Держава зобов’язана забезпечити виконання норм Основного Закону і не може бути поблажливою до людей, з вини яких нашому суспільству, громадянам заподіюється матеріальна шкода, фізичні і моральні страждання. Тим часом, в Україні намітилася стійка негативна тенденція щодо зростання кількості злочинів. До злочинної діяльності все частіше залучаються раніше законослухняні громадяни, особливо малозабезпечені, безробітні, а також неповнолітні. Найбільш небезпечні темпи зростання злочинності спостерігаються у великих містах України, таких, як Київ, Дніпропетровськ, Луганськ, Харків, Донецьк, Львів. Концентрація населення призводить до ускладнення взаємовідносин між людьми, збільшення стресових, конфліктних ситуацій, що в кінцевому рахунку може спричинити скоєння злочинів. Вказані тенденції спостерігаються майже у всіх країнах світу. Так, дослідження, проведені в США, Швеції, Фінляндії, Норвегії, Данії та інших індустріально розвинутих країнах показали, що кількість злочинів, які реєструються поліцією, зростає зі збільшенням чисельності населення міста, а рівень злочинності прямо пропорційно залежить від числа мешканців, що населяють його. Проведені за кордоном дослідження рівня віктимізації також підтверджують існуючу кореляцію між збільшенням числа найбільш небезпечних злочинів і кількістю міського населення. За даними статистики, в містах повсюди спостерігається більш високий рівень злочинності, ніж у сільській місцевості. Великі та особливо великі міста є більш криміногенними, ніж середні чи малі. Так, за даними Федерального бюро розслідувань США, зі збільшенням чисельності населення від 10 тисяч до 1 мільйона мешканців рівень особливо тяжких злочинів (таких, як вбивства, розбої, кваліфіковані крадіжки, угони автотранспортних засобів) має тенденцію до стабільного зростання. Рівень насильницьких злочинів у містах з населенням понад 1 мільйон мешканців у 6 разів вищий, ніж у містах з населенням 10 тисяч мешканців. Подібна тенденція спостерігається і в нашій країні. При цьому збільшення й укрупнення міст стали у ХХ столітті обумовлюючим фактором у розселенні людей. Процес урбанізації є історичним і проявляється у підвищенні ролі міст у житті суспільства, в концентрації несільськогосподарських функцій, розширенні міського способу життя. Вивчення теоретичних і практичних основ боротьби зі злочинністю в містах знайшло своє відображення в роботах українських вчених А.Ф.Зелінського, В.Г. Лихолоба, А.Є. Михайлова, В.І. Шакуна, В.П. Філонова та інших. Сучасні аспекти кримінології мають складний і багатогранний характер. Думаємо, що назріла проблема кримінологічних досліджень впливу урбанізації на злочинність, бо досліджень, які охоплюють стрижневі положення і визначені проблеми злочинності в особливо великих промислових містах, дуже мало. З цих міркувань була вибрана тема дисертації. Об’єкт дослідження - злочинність у особливо великому промисловому місті, криміногенні фактори і заходи протидії їй у сучасних умовах. Предмет дослідження - стан, структура і динаміка злочинності в умовах особливо великого промислового міста, її специфічні фактори. 27 липня 2009
Українська школа, загалом вже вийшовши з-під філософської й педагогічної системи колишньої радянської освіти, ще й дотепер перебуває на деякому теоретичному й практичному роздоріжжі. Тривалі економічні труднощі в Україні, помітне спотворення суспільних ідеалів, антигуманний початок багатьох сфер сучасного українського буття спонукають до пошуку нових концептуальних підходів до розв`язання проблеми поліпшення освіти, навчання й виховання. Успішна реалізація цих та інших педагогічних проблем і завдань потребує старанного вивчення й творчого втілення позитивного досвіду вчених, викладачів, учителів, керівників навчальних закладів, які в минулому працювали в освіті над прогнозуванням навчально-виховної системи в УРСР. Варто зауважити, що за радянської доби науковий доробок українських педагогів достатньою мірою не вивчався, немало їхніх інновацій залишилися поза межами грунтовних наукових розробок, імена багатьох учених упродовж-педагогів тривалого часу перебували в забутті, або ж недооцінювались. Реалізоване в цій дисертації монографічне вивчення й осмислення педагогічних ідей учасників громадсько-освітнього руху другої половини XIX століття – важливе й актуальне наукове завдання. Його реалізація дозволяє на новому матеріалі простежити складний шлях розвитку вітчизняної освіти й педагогічної думки упродовж однієї з епох української історії. Територіальні межі дослідження – Лівобережна Україна (Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Лівобережжя Київщини, Київ) – пояснюються тим, що громадсько-просвітницька й національно-культурна діяльність в Україні (після політичної руїни Правобережжя) найбільше розвинулась саме на Лівобережжі – території давньої Гетьманщини й Слобідської України (Д.Дорошенко, О.Субтельний). Українська національно-освітня система в XIX столітті формувалась за складних умов панування російської ідеології, коли, зокрема, по-насильницькому нав`язувалась російська мова, культура, звичаї. Хронологічні межі дисертації охоплюють 40-90-і роки XIX ст., тобто час зародження й розвитку громадсько-просвітницької діяльності української інтелігенції. Ця епоха суттєво характеризувалась такими епохальними подіями, як відкриття Харківського університету (1805), Київського університету (1834), вихід “Кобзаря” Т.Шевченка (1840), створення Кирило-Мефодіївського братства (1845-1846), розгром братства й жорстокі репресії його найактивніших членів (М.Костомарова, М.Гулака, В.Білозерського, П.Куліша, Т.Шевченка, О.Марковича та багатьох інших (1847); утворення Громад (1858-1860) у Петербурзі, Києві, Полтаві та арешти й заслання їхніх членів (О.Судовщикова, О.Кониського, П.Чубинського та ін. (1862); репресивна політика царського уряду щодо української культури, освіти, художнього слова (закриття журналу “Основа” (1862), “Черниговского листка” Л.Глібова (1863), недільних шкіл (1862), Валуєвський указ про заборону української мови в усіх сферах її функціонування: в урядових установах, церкві, школі, у сфері культури (1863) тощо. За таких несприятливих умов учасники українського національно-освітнього руху все ж працювали активно, творчо, залишивши після себе помітний слід у різних сферах українознавства: в науці, літературі, культурі, освіті. Переважна більшість з них працювала педагогами народних шкіл, гімназій, університетів. На жаль, освітньо-педагогічна діяльність М.Костомарова, П.Куліша, В.Білозерського, не кажучи вже про лідерів Київської Старої Громади – В.Антоновича, К.Михальчука, О.Кониського, П.Чубинського, й понині залишається terrum incognitum для дослідників. 27 липня 2009
Становлення незалежної української держави супроводжується глибинними трансформаційними процесами у соціально-класовій структурі суспільства. Стала більш інтенсивною групова соціальна мобільність, притаманна саме нестабільному суспільству. Протягом останнього десятиріччя змінився соціальний статус багатьох соціальних груп, серед яких варто назвати промислові загони робітничого класу, інтелігенцію, службовців. З’явились нові соціальні утворення (фермери, підприємці, “нижчий клас” та інші). Легалізували свої владні повноваження та матеріальне становище окремі соціальні групи (номенклатура, так звані спекулянти). Всі ці зміни потребують теоретичного осмислення. Одначе якщо в радянські часи існувала чітка, скоріше ідеологічна, ніж наукова, модель, що описувала соціально-класову структуру шляхом виділення двох класів та прошарку поміж ними, в сучасній українській соціології відбувається пошук теоретичної класової схеми, яка б дала змогу не лише аналізувати зміни, що відбуваються, а й прогнозувати подальше структурування українського суспільства. Подібна теоретична схема, безсумнівно, має включати й категорію “середній клас” (“середні класи”). В контексті аналізу соціальної структури України різноманітними аспектами дослідження середніх класів займалися такі вітчизняні соціологи, як А.Г.Арсеєнко, В.С.Бакіров, В.І.Волович, В.М.Ворона, Е.А.Гансова, В.С.Казаков, О.Д.Куценко, Б.Г.Нагорний, В.Л.Оссовський, В.Є.Пилипенко, В.А.Піддубний, Н.О.Побєда, В.А.Полторак, І.М.Попова, А.О.Ручка, М.О.Сакада, В.О.Соболєв, В.І.Тарасенко, А.Г.Хоронжий, Н.І.Черниш, Ю.І.Яковенко та ін. На наш погляд, окремої згадки заслуговує внесок, зроблений Є.І.Головахою, С.О.Макеєвим та О.О.Якубою. Взагалі, дев’яності роки відзначаються реанімацією в українській соціології вельми популярного на Заході терміна “середній клас”. Але зауважимо, що й західній соціології бракує чіткості у визначенні даної категорії, а у вітчизняній соціологічній літературі відсутні теоретична розробка цього поняття, аналіз еволюції його змістовного наповнення та розвитку самого соціального феномена, що має таку назву. Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана в межах науково-дослідної теми “Зміни соціально-класової структури українського суспільства” кафедри соціології та політології Харківського державного політехнічного університету. Мета і задачі дослідження. Мета дослідження полягала в тому, щоб систематизувати результати соціологічного аналізу середніх класів, які викладені у вітчизняній та зарубіжній літературі, узагальнити концептуальні підходи до вивчення названої проблематики, розробити шляхи їх теоретичного синтезу і на цій основі охарактеризувати сучасні середні класи України та зарубіжних країн як суб’єкт соціальної дії та розвитку. Для досягнення цієї мети було вирішено наступні завдання: 1) охарактеризовано основні етапи розгортання соціологічного аналізу середніх класів; 2) систематизовано сучасні підходи до визначення середнього класу у зарубіжній та вітчизняній соціології; 3) розроблено визначення терміну “середні класи”, яке певною мірою синтезувало основні концептуальні підходи до названого феномена; 4) описано структуру, функції та чисельність середніх класів в економічно розвинених країнах; 5) з’ясовано межі застосування різноманітних підходів, розроблених західною соціологічною думкою для виділення середніх класів, в умовах сучасного українського суспільства; 6) визначено джерела формування середніх класів у сучасній Україні та необхідні умови їхнього розвитку. 27 липня 2009
Сучасний етап розвитку українського суспільства, перехід до ринкових відносин, інтенсивні зміни навколишнього середовища та геополітичних процесів, зростання темпів життя, соціально-економічна криза вимагають посилення уваги до проблеми соціальної адаптації людини до соціального середовища. В цих умовах відбувається тотальна руйнація традиційних соціально-регулятивних механізмів, порушення узгодженості соціальної взаємодії індивіда чи групи з соціальним середовищем. На цьому тлі особливу увагу привертає молодь як соціально-демографічна група, соціальне, психологічне та фізичне становлення якої відбувається в даних умовах. На труднощі адаптації, зумовлені соціально-психологічними та фізичними чинниками, накладаються проблеми кризової соціально-економічної ситуації у державі, що ускладнює існуюче становище молоді. У зв’язку з цим, особливого значення набуває дослідження процесів включення молодого покоління в усі сфери життєдіяльності суспільства, а насамперед - соціально-економічну. Ефективність соціальної адаптації до нових економічних умов для молодої людини пов’язана зі становленням її як особистості, працівника, громадянина. В залежності від того, чи зможе молодь ефективно адаптуватися до нової соціальної ситуації, залежить її участь у реформуванні суспільства. Провідна проблема дисертаційного дослідження полягає у неефективності наявних соціальних механізмів адаптації молоді в сучасних економічних умовах, що знаходить свій прояв у дисфункції соціальних процесів, які мають місце в молодіжному середовищі, і носять небажаний для суспільства характер. Поява таких проблем свідчить про необхідність поглиблення знань про особливості проходження процесів соціальної адаптації у молодіжному середовищі та соціальних механізмів адаптації молоді. Такі знання сприятимуть удосконаленню існуючих та знаходженню нових соціальних механізмів адаптації молоді до ринкових умов. Соціальна адаптація належить до одного з ключових дослідницьких напрямів, актуальних для всього комплексу наук про людину та її діяльність. Особливе місце їй відводиться у соціології, що зумовлюється важливістю цього процесу для гармонійного розвитку людини і суспільства. Теоретико-методологічні основи соціальної адаптації закладені у працях Т.Парсонса, Р.Мертона, Дж.Міда, Е.Еріксона, Е.Фромма, К.Роджерса, А.Маслоу та ін. Теоретичним підгрунтям дисертаційного дослідження стали також дослідження російських вчених Л.Буєвої, А.Георгієвського, Л.Кореля, Е.Маркаряна, Г.Царегородцева та ін., присвячені проблемам адаптації людини до соціального середовища. Вітчизняна соціологічна наука з даної проблеми представлена іменами Є.Головахи, О. Донченко, О.Злобіної, І.Кононова, В.Ніколаєвського, Н.Паніної, В.Тихоновича та інших дослідників. Для розуміння сутності соціальних механізмів велике значення мали праці Т.Заславської, В.Пилипенка, Р.Ривкіної, , Л.Холод, О.Якуби та ін. У працях Е.Гладкова, Е.Коржевої, Л.Миронова, Г.Лактіонової, Т.Мишковської, В.Павлюкович, Ю.Якубової та ін. основна увага приділяється соціальній адаптації молоді як соціально-демографічної групи та пошуку механізмів даного процесу в сучасному суспільстві. В окремий напрям можна виділити дослідження трудової адаптації молоді. Цій проблемі присвячені праці О.Баклицької, В.Гладкової, М.Лукашевича, М.Міщенко, Ю.Семенова, Н.Трегубової, А.Юрьєвіца та багатьох інших. Не зважаючи на значний науковий доробок, є очевидною недостатність дослідження соціальної адаптації молоді. Слід зазначити, що основна частина праць з даної проблеми присвячена дослідженню соціальної адаптації особистості до стабільного суспільства, а формування концепцій соціальної адаптації до умов перехідного стану суспільства лише почалось. Як загальну рису більшості з них можна відмітити недостатній рівень охопленості явища, певну однобічність підходу, акцент на суб’єктивні фактори соціальної адаптації молоді, визначальна роль у яких відводиться психологічним чинникам. Відсутній комплексний аналіз даної проблеми, що поєднував би в собі висвітлення методологічних, теоретичних та практичних її сторін. Також недостатніми є дослідження соціального механізму адаптації молоді та його особливостей в умовах трансформації суспільства. У більшості з них молодь виступає не як цілісна соціальна спільнота, а об’єктами аналізу стають лише окремі її зрізи. Недостатня увага приділяється факторам, що впливають на процес “входження” молоді у нове соціальне середовище. Наявний науковий доробок слід було б доповнити і дослідженнями особливостей соціальної адаптації молоді в регіональному розрізі, що, не зменшуючи ступеня узагальненості, дасть можливість глибше пізнати даний процес. 27 липня 2009
Сучасне реформування життєдіяльності суспільства передбачає перетворення механізмів не тільки матеріального, а й духовного розвитку. Беззаперечною умовою розбудови демократичної держави є ефективне функціонування її економічної, політичної та культурно-духовної системи. Соціальні зміни у нашому суспільстві впливають на формування свідомості людини та мотивують її ціннісні орієнтації. Проблеми українського національного відродження, включають становлення та розвиток власної національної державності, зумовлюють актуальність розвитку національної культури, виховання національної самосвідомості, розкриття духовного потенціалу особистості. У даному процесі значну вагу має повноцінне функціонування етнодуховних цінностей, що становлять внутрішню основу людського буття та культури. Серед складових, що у своїй сукупності відображають культурну своєрідність певного етносу, виокремлюється група етнопоєднуючих чинників. Відповідні чинники є пріоритетними для представників різних поколінь українського етносу, оскільки функціонування мови, усвідомлення своєї причетності до землі, на якій жили предки та житимуть наступні покоління, збереження та примноження культурних традицій, є тими етнопоєднуючими факторами, що зумовлюють існування самого етносу як суспільної цілісності. Наукова проблема полягає у розкритті суті поняття міжпоколінної трансформації духовних цінностей української етнокультури, у виявленні залежності формування системи етноціннісних пріоритетів трьох поколінь сучасного українського етнічного осередку від їх комплексних соціальних характеристик. Говорячи про актуальність проблеми, необхідно підкреслити, що розуміння значення причинно-наслідкових залежностей у процесі трансформації духовних цінностей суспільства є передумовою для створення механізму його відродження та повноцінного функціонування. Науково обгрунтоване поняття про міжпоколінну трансформацію етнокультурних цінностей українського етносу як умови існування та самовідтворення етносоціуму у певній мірі допоможе відкрити можливості успішного культурного розвитку українського етносу. Тому розробка теоретичних та методологічних основ цього поняття є актуальною проблемою сучасної науки. Міра наукового опрацювання проблеми. У науковій літературі розглядаються різні аспекти феномена українського етносу. Це його розвиток як суспільно-історичного явища, взаємозв’язок особистості із певним етнічним оточенням тощо. Значний внесок у їх опрацювання внесли Л.Аза, Е.Афонін, М.Жулинський, О.Майборода, І.Мигович, О.Нельга, А.Орлов, С.Римаренко, Т.Рудницька, А.Ручка, Г.Скрипник, Л.Сохань, Л.Шкляр, М.Шульга та інші. Проблеми самозбереження етносу у діаспорно-етно-меншинному існуванні широко досліджуються у роботах В.Євтуха, І.Кураса, В.Маркуся, М.Мушинки, В.Трощинського, М.Пірен. Потреба у продовженні досліджень проблем етносу з урахуванням як здобутків вітчизняних науковців, так і зарубіжного досвіду, очевидна. М.Шульга у своїх працях звертається до проблем етнічної самоідентифікації особистості, формування етнічної та мовної компетентності особистості. Проблеми впливу етнокультурного середовища на етнічну компетентність молодої генерації українського етносу знайшли своє відображення у працях Л.Ази. О.Нельга, визначаючи головні завдання теорії етносу та розглядаючи етнічне як духовну цінність, здійснив теоретичне узагальнення різних аспектів етносоціології, етнополітики та етнопсихології. Згадані науковці звертались до проблемного поля формування системи етнічних цінностей, розглядаючи цінність етнічної мови і почуття до рідного краю та природи як одні із головних чинників у формуванні етнічної самосвідомості представників українського етносу. Але практично не підлягала глибокому системному аналізу ієрархія етнічних цінностей з точки зору міжпоколінної трансформації. З огляду на спрямованість досліджень, що проводились Інститутом соціології НАН України та Інститутом мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім.М.Т.Рильського НАН України, даний аспект досі залишається недостатньо розробленим і не знайшов свого належного місця у наукових працях вітчизняних соціологів та етнографів. DNN.SU Дослідження новоі науки |
Користувач
Популярне
Партнеры
Лічильники
|
Просмотров:
Автор: 
Восстановление пароля