Завантаження. Будь ласка, почекайте...
|
Навігація
Наше опитування
Які інформаційні топіки, по-вашому, недостатньо висвітлені в мережі Internet?
Друзья
| Пошук
14 серпня 2009
Нинішній період української історіографії характеризується переходом від міфологізованого розгляду історії ХХ століття до відтворення історії реальної, що стало можливе внаслідок розпаду тоталітарної системи та старої форми державності й обвального набутку нових джерел. Розсекречення великих архівних масивів, розкриття спецфондів і ліквідація цензури на західні видання, передусім спогади, що перебували поза науковим обігом внаслідок існування залізної завіси, освоєння нових методик сприяють появі досліджень на якісно новому рівні. Совєцький період української історії означав розрив історичної традиції. Попередній період з ним не гомогенний. Зв”язок часів перервався, багато рис нашого часу не випливають з попередньої культури українського народу. Внаслідок соціальної революції у суспільстві відбулися незворотні зміни. Жоден з представників вищого ешелону влади не веде свій рід від діячів української старшинсько-гетьманської державності ХVII-XVIII століть. Нові люди знають лише про два-три покоління предків. Ніхто не живе в тому самому домі, у тій самій садибі більш як 80 років. Усіх зірвано з місця. Ніхто не має вдома речей давніших, як дідусеві чи бабусині. Усе пограбували й понищили чи все пропало під час війни. Рідко хто живе тими самими ідеалами, що його дальші предки. Коріння обрубано. У великому, філософському сенсі треба розглядати ідею Маркса й Енґельса про відміну права спадкування, закріплену в декреті від 27 квітня 1918 року. У роки совєцької влади в Україні збудовано Дніпрогес, потужну індустрію, з”явилися великі міські споруди, де їх раніше не було. Тим часом український національний організм зазнав таких кількісних і якісних деформацій, що дійшло до зміни його людської суті. Відбулось перетворення українського народу в населення, що набуло рис єдиного совєцького народу. Відомі тепер страшні події ХХ століття не можна визначити інакше, як національну Катастрофу. Одним з найважливіших засобів внутрішньої політики, що призвели до цього, саме й був масовий терор (МТ). Його втілення у джерелах мало дуже специфічний, шифрований характер. Ці матеріали для історіографії часто зовсім нові, і напрямки їхнього вивчення ще не відстоялися. Можливо, варто було б зачекати, поки зміняться покоління співробітників владних структур, зокрема СБУ, відкриється решта джерел, стане зрозуміла міра репрезентативності не знищеного, зацілілого матеріалу, а робота з ним матиме характер нормального наукового дослідження. Автор пішов іншим шляхом. Хоча нинішні можливості роботи штучно обмежені, чекати на сприятливі умови не слід. Вона своєчасна й актуальна саме тепер, поки у суспільній свідомості ще сильні перекази про ту страшну епоху, ще сильна жива традиція. Актуальність роботи зумовлено потребами науки й самого суспільства. Формування суспільної свідомості в нових умовах національної держави вимагає переосмислення уроків історії, оволодіння об”єктивним історичним досвідом. Для створення цілісної наукової картини розвитку українського суспільства необхідне очищення джерельної бази від фальшованих сторінок, збагачення її за рахунок виявлення, вивчення та узагальнення всього приступного кола джерел, а також формування авторських концепцій. Наукове дослідження історичних джерел щодо політичної системи СРСР провадиться лише кілька років і перебуває на початковому етапі. Зв”язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Напрямок дисертаційного дослідження є складовою частиною державних наукових програм, спрямованих на створення цілісної картини історичного процесу. Вивчення цієї теми пов”язане з проблематикою наукових розробок відділу історії України 20-30-х років ХХ ст. Інституту історії України НАН України (теми - "УРСР в добу формування тоталітарного ладу, 1928-1933 рр." [виконувалась упродовж 1995-97 рр.] та "Завершення формування тоталітарного ладу в Україні, 1934-1938 рр." [1998-2000 рр.]), а також із напрямком наукових досліджень загальнодержавної програми "Реабілітовані історією" (кер. - акад. НАН України П.Т.Тронько). Предметом дослідження є закономірності створення й функціонування джерел з історії МТ, який систематично й послідовно влада проводила у своїй внутрішній політиці. Джерела з МТ розглядаються як складова частина всієї джерельної бази з історії тоталітаризму. Сам МТ був і частиною політичного курсу держави, і втіленням у життя цієї політики. Об”єктом дослідження є основні групи джерел, що втілюють і відбивають застосування МТ як однієї з ланок механізму державного управління. Це законодавчі акти, документи Комуністичної партії та органів влади, архівно-слідчі справи ЧК-ҐПУ-НКВД, преса, джерела особового походження (спогади, листи) тощо. Ці джерела стосуються всього СРСР, у масштабі якого й розглядається механізм державного управління, оскільки діяльність політичного керівництва УРСР мала залежний характер. У конкретних випадках перевага віддавалася матеріалам з історії України як документальному комплексу, що включає всі види джерел. 14 серпня 2009
Розбудова суверенної держави в Україні потребує пошуку досконалої системи управління, важливою складовою частиною якої є місцеве самоврядування. У зв’язку з цим дослідники все частіше звертаються до досвіду минулого, зокрема до вивчення історії земських установ Російської імперії другої пол. ХІХ – поч. ХХ ст. Інтерес до цієї проблематики посилюється історичним значенням створеної, внаслідок земської реформи 1864р., системи місцевого самоврядування. Земства стали важливим громадським інститутом, в них ми бачимо елементи громадянського суспільства, школою самоврядування, сприяли формуванню громадянської самосвідомості. Ось чому вивчення їх досвіду має велике наукове та практичне значення для формування сучасної Української правової держави. Саме усвідомлення важливості історичного досвіду земського самоврядування значно активізувало наукові пошуки дослідників в останні роки. Про це свідчить велика кількість праць істориків-науковців, практиків-адміністраторів, проведення науково-практичних конференцій з питань самоврядування тощо. Надзвичайно різноманітний спектр літератури з земської тематики, від окремих статей, до великих узагальнюючих праць, ставлять перед дослідниками питання про необхідність їх історіографічного узагальнення. Потреба в такому дослідженні обумовлюється й тим, що до цього часу все ще відсутні праці, які б дали, на основі критичного аналізу, цілісну картину історіографії земств, визначили б усі головні етапи вивчення їх історії, показали б концептуальні проблеми історіографії кожного окремого періоду. До цього часу далеко ще не вирішено, які питання історії земств і чому стали дискусійними, що спільного і що відмінного було в позиціях істориків по відношенню до земств на дорадянському, радянському і сучасному етапах. Все це і визначає актуальність даного дослідження. Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дослідження є складовою частиною загальної наукової проблеми кафедри історії Росії Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна УДК 94/99 03.09.31 “Організація та діяльність органів самоврядування, наукові біографії громадських і політичних діячів в Росії (ІІ половина ХІХ-ХХ століття)”. Об’єктом дослідження є наукова, соціально-політична, юридична та публіцистична література з історії земств, що була видана на теренах Російської імперії, СРСР та СНД. Предметом дослідження є процес становлення та розробки земської проблематики в літературі, і, зокрема, встановлення закономірностей розвитку історіографічного процесу на прикладі історіографії земств. Хронологічні рамки дослідження (1864-1999 рр.) визначені, з одного боку, часом уведення земств (1864 р.) і початком обговорення цієї проблематики, з іншого - сучасним періодом. Верхня межа дослідження доведена майже до наших днів. Безумовно, межі дослідження поставлені дуже широко, але це необхідно для утворення цілісної картини історіографії земств. В межах хронологічних рамок виділяються три головні періоди, які зумовлені насамперед соціо-політичними факторами. І період 1864-1917 рр. – дорадянський; ІІ період 1917-1980-ті рр. - радянський. ІІІ період – сучасний. Джерельна база дисертації складається із значної кількості різноманітного опублікованого й неопублікованого матеріалу. Його можна поділити на кілька груп. Головну частину джерел дослідження склали історіографічні джерела – наукові, публіцистичні праці, а також рукописні матеріали досліджень. Крім того, було використано ряд історичних джерел як опублікованих, так і архівних. Метою дисертаційного дослідження є: на підставі вивчення широкого спектра різноманітних історіографічних джерел, простежити еволюцію поглядів вчених на місце земств в системі органів державної влади та їх роль в громадсько-політичному житті країни, визначити фактори, які впливали на розробку земської тематики. Така мета обумовлює головні завдання дослідження: - Визначити характерні моменти основних періодів вивчення земської тематики; - Виявити риси спадковості між дослідженнями на різних етапах вивчення історії земств; - Проаналізувати особливості літератури з історії земств в цілому, по регіонах та з окремих напрямків земської діяльності; - Визначити спектр проблем, яким приділялась особлива увага вчених на кожному з визначених етапів; - Проаналізувати та порівняти прийоми та методи які застосовувались під час досліджень історії земських установ та їх діяльності; - З’ясувати, яке місце займала історіографія земств в історіографічному процесі визначених етапів; - Визначити рівень вивченості земської проблематики на кінець ХХ ст. Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що: - Вперше в широких хронологічних межах досліджено комплекс історіографічних джерел з історії земств, який вміщує понад 600 монографій, брошур, статей, дисертаційних досліджень. Більша частина цих джерел (особливо присвячених практичній діяльності земства) довгий час залишалась поза увагою історіографів; - Встановлено взаємозв’язок між змінами в громадсько-політичному житті країни і зміною поглядів дослідників на місце і роль земств як органів самоврядування; - Вперше докладно охарактеризовано певні етапи вивчення земських установ, визначено особливості методологічної і джерельної бази досліджень на кожному з періодів; - Визначено ключові проблеми і виявлено тенденції подальшого вивчення земської тематики в України; - Підведено підсумки вивчення земської проблематики російськими і українськими вченими з часу виникнення земств і до сьогодення. 14 серпня 2009
Актуальність дослідження обумовлена необхідністю глибокого і всебічного дослідження діяльності, великого та багатогранного творчого доробку діячів української культури і науки, які своєю самовідданою працею сприяли збереженню самобутності українського народу, доводили його непересічність на тлі світової історії і культури. Яскравою постаттю в літопис української науки увійшов академік Олекса Петрович Новицький, автор цілого ряду оригінальних праць, один із керівників краєзнавчого і пам’ятко¬охоронного руху, послідовний поборник розвитку вітчизняного музейництва. Навіть в умовах шовіністичної політики в період Російської імперії, реального обмеження інтелектуальної свободи в процесі формування тоталітарної системи він доклав чимало особистих зусиль для осмислення і популяризації унікальної за своїм змістом спадщини, виробленої талантом і розумом минулих поколінь. Академік О.П.Новицький зумів сказати своє вагоме слово в розробці проблем давньоруського мистецтва, визначити і охарактеризувати основні етапи національної художньої культури наступних століть, закласти наукові основи шевченкознавства, розробити нові підходи і шляхи їх реалізації у пам’яткознавстві і музеєзнавстві. З погляду на це, дослідження найрізноманітніших аспектів діяльності академіка О.П.Новицького, опрацювання на сучасному рівні результатів його багаторічного пошуку має виняткове як наукове, так і практичне значення. У своєму кінцевому результаті воно відкриє можливість відтворення маловідомих сторінок науки і культури, висвітлення механізму функціонування ряду структурних і неструктурних підрозділів Всеукраїнської академії наук, культурно-освітніх закладів, громадських організацій, дозволить виробити конкретні рекомендації щодо застосування кращого досвіду, набутого в кінці ХІХ - першій третині ХХ ст. в умовах державної незалежності України. Предметом дослідження дисертації є наукова спадщина академіка О.П.Новицького, його діяльність на теренах краєзнавства, музеєзнавства, пам’яткознавства. Тому спеціально розглядатимуться пам’яткознавча та пам’яткоохоронна діяльність ученого до обрання дійсним членом ВУАН та зусилля О.П.Новицького по дослідженню і збереженню Софії Київської в контексті краєзнавчого і наукового руху в Україні та Росії. Об’єктом дослідження є комплекс проблем, пов’язаних з визначенням внеску академіка О.П.Новицького у вітчизняну науку та практику охорони та студіювання рухомих і нерухомих пам’яток. Хронологічні рамки охоплюють період кінця ХІХ - першої третини ХХ століття – період активної наукової та творчої праці ученого. Стан наукової розробки проблеми. Аналізуючи наявну літературу, можна стверджувати, що останнім часом українська та зарубіжна історіографія поповнилась цілим рядом праць, у яких на основі широкої джерельної бази розкриваються головні віхи життя та діяльності багатьох відомих діячів, які зробили помітний внесок у розвиток української науки і культури. Йдеться, перш за все, про праці В.Афанасьєва, О.Богданова, А.Боткіної, І.Верби, М.Веркаль¬ця, В.Верстюка, В.Вороненко, І.Гирича, Л.Кістерської, Л.Матвеє¬вої, І.Усенка . Характерною їх рисою стало введення в науковий обіг нових документальних матеріалів, відсутність заідеологізованості в оцінці подій і фактів, спроба об’єктивно розібратися в складних і суперечливих тогочасних процесах у науковому і культурному житті України. З цих же міркувань увагу як фахівців, так і широкого загалу привернули також роботи М.Дмитрієва, В.Кравченка, С.Кілієвич, С.Кіржаєва, Д.Макаренка, О.Рубльова, П.Соханя, Г.Стрельського, В.Павловського, Л.Падун-Лук’янової, А.Тру¬бай¬чука, В.Ульяновського, В.Юрчука, які доклали чимало зусиль, щоб повернути українському народові незаслужено забуті імена творців його духовної спадщини, сприяли узагальненню і донесенню до сучасників яскравих прикладів їх подвижницької діяльності, безцінного творчого доробку тощо . Характерною їх рисою стало введення в науковий обіг нових документальних матеріалів, оприлюднення біографічних фактів, які в силу ідеологічних причин невиправдано замовчувались. Нові підходи поступово стали домінуючими і в працях Національної академії наук, яка вже протягом кількох десятиріч традиційно видає бібліографічні збірники, присвячені провідним ученим . Суттєве розширення джерельної бази біографічних досліджень відкрило широкі можливості для видання документальних збірників, спогадів, епістолярної спадщини окремих учених і діячів культури, які до цього часу в силу як об’єктивних, так і суб’єктивних причин були недоступними для дослідників і широкого загалу . Наприклад, щоденники академіка С.О.Єфремо¬ва близько шести десятиріч перебували в архівах радянських спецслужб. Були віднайдені і введені в науковий обіг щоденники і листи А.Ю.Кримського, М.І.Яворського та багатьох інших. У контексті цього слід особливо відзначити праці В.Пристайка та Ю.Шапова¬ла, побудовані на матеріалах колишніх спецслужб. Грунтовне опрацювання останніх дозволило авторам звернутися до тих моментів біографії академіка М.С.Грушевського, які дають всебічне уявлення про цю непересічну особистість, розкривають його діяльність з невідомих досі сторін. Все це дало можливість сучасникам краще уявити духовний світ цієї непересічної постаті, охарактеризувати його найближче оточення, зрозуміти коло його інтересів . Характерно, що біографічний аспект поступово посідає все помітніше місце в узагальнюючих працях, присвячених історії української науки і культури, місцю і ролі інтелігенції в тоталітарній системі, інших аналогічних працях. Звернення до біографічних матеріалів у даному випадку служить не просто ілюстрацією досліджуваних процесів, а і спробою відобразити їх через призму свідомості окремо взятого індивідуума . 14 серпня 2009
В умовах докорінної перебудови всіх сторін життя суспільства, утвердження Української держави на міжнародному рівні надзвичайно гостро виступає проблема професіоналізму в усіх сферах буття: в політиці, економіці, освіті, виробництві і ін. Соціальна та політична нестабільність , економічна криза зумовлюють суттєві зміни традиційних структур як системи підготовки взагалі, так і професійної зокрема. Отже виникає гостра соціальна потреба в ефективній підготовці нового типу спеціалістів – професійних управлінців з розвинутим економічним і творчим мисленням. Нова система господа-рювання зацікавлена у формуванні особистості, здатної діяти демокра-тичними методами, реагувати адекватно на критику, об`єктивно оцінювати себе та інших. Саме тому професійно зрілі особистості, які б характеризувалися високими організаторськими, комунікативними, проек-тивними і креативними здібностями, вкрай необхідні в сфері управління. Цим пояснюється актуальність вивчення досліджуваної проблеми, шляхів, способів соціально-психологічного проектування і організаційно-педаго-гічного розширення освіти в Україні з відповідним науковим забезпеченням, як професійно-предметним ( економіка, менеджмент, маркетинг і ін.), так і психологічним (консультування, моделювання, прогнозування, інноваційні технології навчання). Аналіз наукової літератури показує, що проблема професійного становлення особистості, висвітлюючись в роботах К.О.Абульханової-Славської, А.Г.Асмолова, М.Й.Боришевського, Л.Ф.Бурлачука, О.І.Власової, А.О.Деркача, В.М.Дюкова, В.П.Казміренка, Л.В.Кондрашової, Л.А.Кияшко, І.А.Кузьміна, С.Д.Максименка, Н.Ю.Максимової, Л.Е.Орбан, Л.В.Сохань, В.О.Татенка, Т.М.Титаренко, А.В.Фурмана, Т.С.Яценко та ін., знаходить своє вирішення у психологічній науці шляхом розкриття концептуальних положень на предмет вузівської підготовки майбутнього спеціаліста (О.В.Киричук, Л.В.Кондрашова, М.Н.Корнєв, Г.В.Марковець, Л.М.Марковець, Г.Й.Юркевич, Л.П.Овсянецька, М.І.Пірен, В.Т.Циба та ін.), прогнозування професійної діяльності випускника вузу (І.В.Бестужев-Лада, І.В.Остапенко, Ю.Л.Трофімов), місця і ролі керівника в управлінському процесі (В.П.Казміренко, Г.В.Ложкін, С.Д.Максименко, І.Н.Семенов, А.Ю.Трофімов, В.В.Третьяченко, В.М.Шепель, А.Я.Шестюк). В психологічній науці рефлексивна специфіка мислення менеджерів характеризується В.М.Дюковим, В.Г.Зазикіним, М.А.Мельник, І.Н.Семеновим, А.В.Совєтовим, А.Л.Смульсоном, В.П. Чернишовим та ін. В той же час поза увагою вчених залишається аспект антиципації становлення майбутнього спеціаліста під кутом зору соціально-психологічної підготовки майбутнього управлінця до виконання професійних функцій. Таке прогнозування детерміноване необхідністю вирішення та розв`язання реаль-но існуючих суперечностей між: назрілою потребою у висококваліфікованих спеціалістах і низьким рівнем їх психологічної підготовки; інтеграцією завдань професійної підготовки спеціаліста з метою її вдосконалення і відсутністю науково обгрунтованого алгоритму вирішення відповідних завдань; вивченням психологічних механізмів самого процесу професійного становлення спеціаліста і недостатньою розробкою проблеми формування соціально-психологічної готовності випускника вузу до управлінської діяль-ності. Недостатня теоретична і практична розробка даної проблеми в психологічній науці, її актуальність на сучасному етапі розвитку суспільства обумовили вибір теми дослідження: “Психологічні особливості профе-сійної підготовки майбутніх спеціалістів до управлінської діяльності”. 14 серпня 2009
За роки незалежності в Україні, крім актуальних потреб, з’явилися принципово нові можливості для вивчення історії, економіки і культури східних країн, Індії зокрема. Засновано декілька нових навчальних закладів, як середніх, так і вищих, що в своїх програмах передбачають вивчення санскриту, гінді та урду, індійської літератури, історії та філософії. З 1992 р. викладається мова гінді у Київській гімназії східних мов №1, на базі якої був заснований Інститут східної лінгвістики та права. Мову і літературу гінді та урду викладають на відділенні сходознавства Київського Національного університету імені Тараса Шевченка, у Міжнародному коледжі східної лінгвістики та права. Тому цілком зрозумілими є реальні потреби в подальшому розвитку індології, спеціалізації та деталізації досліджень. Проте наукові праці з індології, які захищались останнім часом, торкались або сучасних проблем індійської історії, або міжнародних стосунків Індії з країнами світу і з Україною. Автором вибрана тема з ранньосередньовічної індійської історії – “Суспільно-політичний устрій імперії Харшавардхани (606-646/7 рр.)”, дослідження якої дає змогу на конкретному історичному матеріалі простежити основні цивілізаційні відмінності індійської культури, такі, як самобутність, традиційність, безперервний культурний розвиток, чітка стратифікація суспільства, виключна роль ідеології. Період існування на Півночі Індії в VII ст.н.е. імперії Харші є мало дослідженим, проте досить визначним для індійської історії. Ця держава була останньою великою немусульманською імперією на півночі Індостану. Суспільство та держава періоду імператора Харші в дослідженні розглядаються саме як яскравий приклад для вивчення і розуміння традиційних індійських соціальних інститутів. Якщо протягом мусульманських завоювань і пізніше, в період англійського колоніального панування, відбулися деякі зміни в ідейному житті країни, домусульманська Індія подає нам картину свого класичного суспільства, в основі якого – заповіти найдавніших священних текстів, мораль і етика великих епічних поем та правових трактатів. Що ж до відображення в науковій літературі конкретних історичних періодів домусульманської Індії, то більш-менш дослідженими виявляються часи існування “великих” імперій, таких, як Маур’їв та Гуптів. Тимчасом нормою політичного життя традиційної Індії було співіснування багатьох незалежних чи напівзалежних держав. До того ж, якщо ми намагаємося відстоювати тезу про лінійний, безперервний розвиток індійської цивілізації, спадковість культури і певну соціальну стабільність, за необхідне вважається детальне дослідження всіх етапів індійської історії, особливо, якщо для того існує джерельне забезпечення. На думку автора, такою безперечно вдалою нагодою є факт існування декількох різнотипних джерел з історії ранньосередньовічної Індії, що розповідають про невеликий за часом, проте досить насичений подіями період – часи існування імперії Харшавардхани. Мається на увазі політичний роман-хроніка придворного поета махараджі Харші Бани “Харшачаріта” (“Життєпис Харші”, створений приблизно 620 року, та “Записки про Західні країни” і “Життєпис” китайського ченця-буддиста Сюань Цзана, що подорожував по Індії в 630-644 рр. і, зокрема, деякий час перебував при дворі Харші. Вважається за необхідне наголосити на тому, що текст “Харшачаріти” практично вперше вводиться у науковий обіг, як історичне джерело, оскільки досі його сприймали тільки як вишуканий літературний твір, і майже не звертали уваги на вміщену в ньому цінну інформацію з політичної історії Індії VI – VII ст., суспільного й релігійного життя, культури та побуту індійців. Треба зазначити, що лише на батьківщині Бани його твір, як і період існування імперії Харші взагалі, здобули досить високу оцінку, а сам Харшавардхана вважається одним з наймогутніших політиків в історії Індії. Хотілося б ознайомити з цим періодом індійської історії також українських істориків та сходознавців. 14 серпня 2009
Українська народна вишивка — культурне явище, що відображає світогляд, художню творчість та історичний розвиток українського народу. Закодована у знаково-символічних графемах міфопоетична картина світу наших предків, відтворювана впродовж віків щораз іншими матеріалами і техніками, збереглася до наших днів в орнаментальній системі вишивки традиційного одягу та ужиткової тканини українців. Дослідження традиційної вишивки актуальне в плані вивчення етноґенезу та етнокультурних зв’язків українського народу, формування й еволюції його традицій та звичаїв і духовної культури загалом. Водночас, дослідження вишивки на українському традиційному одязі та тканині актуальне не тільки з погляду пізнання національної художньої спадщини, але й має певне загальнолюдське культурне значення і здійснюється вперше як окрема етноґрафічна тема. Територія дослідження. Основним критерієм визначення території даного дослідження виступає виявлення основних ознак подільської вишивки і співставлення їх з відповідними ознаками вишивки суміжних регіонів. Хоча крайні межі регіонального типу вишивки певною мірою умовні, все ж, згідно з переважанням елементів власне подільської вишивки (принаймні в її основних типологічних рисах), їх можна окреслити за лінією контурів сучасних адміністративних кордонів Тернопільської, Хмельницької та Вінницької областей. Хронологічні межі дослідження. Проникнення товарно-грошових відносин, розвиток міграційних процесів в останній чверті ХІХ ст. обумовили появу нових елементів у матеріальній та духовній культурі населення Поділля, особливо поблизу великих міст та залізниць. Для розкриття комплексу питань пропонованої теми матеріали того періоду (традиційний одяг і тканина) особливо важливі, оскільки, з одного боку, вони ще тісно пов’язані зі стародавніми звичаями, світоглядними засадами та патріархальним устроєм побуту селян, а з іншого — вже позначені інтенсивними впливами промислової стандартизації. Ця обставина і визначила нижню хронологічну межу вказаної теми — кінець ХІХ ст. Остаточно український народний одяг та ужиткова тканина у своїй традиційній формі почали зникати в період між Першою та Другою світовими війнами внаслідок глобальних історичних змін у політичному і соціально-економічному житті в Україні та в Європі загалом. Цим і зумовлена верхня хронологічна межа пропонованої праці — 30-ті роки ХХ ст. Методологія та методи дослідження дисертаційної теми грунтуються на принципах історизму, об’єктивності, порівняльного аналізу, узагальнення і синтезу однотипних фактів, спрямовані на наукове утвердження етнічної самобутності українців. Для розв’язання поставлених у дослідженні завдань були застосовані методи класифікації та типології, що дозволило систематизувати і узагальнити значний фактичний матеріал; картографічний метод — для наочного фіксування усіх елементів традиційної вишивки та виявлення ареалів їх побутування на Поділлі. Графічний метод застосований у розробці аналітичних таблиць, які є невід’ємною складовою дослідження. Мета дисертації — обгрунтувати тезу, що традиційна вишивка займає одне з найважливіших місць у збереженні та трансмісії етнокультурної спадщини української нації. Реалізації поставленої мети підпорядковано такі завдання: • виявити і систематизувати всі дані про подільську вишивку кінця XIX– 30-х років XX ст.; • провести предметну класифікацію та створити загальну типологію подільської вишивки; • проаналізувати українську народну вишивку в системі матеріальної культури, дослідивши народний досвід у послідовності взаємозалежності матеріалу і технік вишивання, топографії вишивки та крою виробів, окремих мотивів і стилістичних особливостей орнаменту вишивки; • виділити домінантні мотиви в орнаменті подільської вишивки, а також визначити регіональну специфіку стилів орнаменту; • співставити етнорегіональні матеріали із загальноукраїнським та загальнослов’янським масивом для визначення ґенези та еволюції традиції української народної вишивки. Об’єктом дослідження є традиційно-побутова культура українського народу. Предмет дослідження – вишивка в системі матеріальної культури населення Поділля. Наукова новизна одержаних результатів: – вперше досліджено українську народну вишивку як етнокультурне явище, що виражає генетичну пам’ять та першовитоки народу; – запропоновано власну класифікацію та типологію предметного матеріалу; – з’ясовано, що традиційною ознакою вишивки є її топографія на виробі, чітко регламентована впродовж віків; – окреслене коло найчастіше вживаних мотивів і елементів орнаментики вишивки Поділля, охарактеризовано їх графемні та стилістичні особливості; – систематизовано колірне співвідношення у вишивці північних, центральних, південних, східних і західних районів регіону; – визначено специфіку подільської вишивки у загальноукраїнському контексті та у порівнянні з аналогами інших країн. Практичне значення роботи. Результати дослідження можуть бути використані при розробці народознавчих вузівських програм; підготовці відповідних розділів в енциклопедичних, довідкових виданнях; стануть у пригоді для написання науково-методичних посібників, тематико-експозиційних планів виставок і музейних експозицій. Зібрані матеріали будуть корисними організаторам виробництва в осередках народних художніх промислів. Запропоновані принципи типологічної класифікації української народної вишивки можуть бути використані при створенні електронної бази даних для каталогізації музейних пам’яток — потенційної частини світових інформаційних мереж. Особистий внесок здобувача. Першоосновою роботи стали матеріали, зібрані автором в експедиційних виїздах у райони Поділля та інші історико-етнокультурні регіони України упродовж 1986-1998 рр. Вишивка на традиційному українському одязі та ужитковій тканині вивчалася автором у музейних збірках Державного музею українського народного декоративного мистецтва у Києві, Музеях народної архітектури та побуту в Києві та Львові, Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України, Державному історичному музеї-заповіднику в Кам’янець-Подільському, краєзнавчих музеях Тернополя, Кременця, Острога, Вінниці та інших містах. Окрім того опрацьовано колекції Українського музею в Нью-Йорку та Стенфорді в США. Усього зібрано і паспортизовано більше 1000 зразків вишивки кінця XIX – 30-х років XX ст., з них половина вперше вводиться в науковий обіг. 14 серпня 2009
Для розуміння сучасних процесів державного будівництва в Україні і переходу до ринкової економіки важливе значення має вивчення історії та перспектив розвитку освіти. Адже саме через неї реалізується політика у створенні інтелектуального, духовного потенціалу нації, розвитку науки і техніки, збереженні і примноженні культурної спадщини народу. Прийняті впродовж останніх років нормативні акти з питань освітньої політики (закон “Про освіту” від 23 березня 1996 р., закон “Про загальну середню освіту” від 15 травня 1999 р., рішення Конституційного Суду від 14 грудня 1999 р. щодо застосування української мови у навчальних закладах України тощо) становлять правову базу перетворень у цій галузі і орієнтують загальноосвітню школу на забезпечення всебічного і гармонійного розвитку особистості, її навчання і виховання на загальнолюдських цінностях, принципах науковості, засадах гуманізму, демократії, взаємоповаги між націями і народами в інтересах людини, суспільства, держави. Однією з основних функцій освітньої системи в Україні є зміцнення позицій державної мови. Реалізація положень програмних документів у галузі освіти передбачає посилення ролі вчителя як вихователя і наставника підростаючого покоління. Сучасний стан розвитку суспільства вимагає від педагога не лише уміння передати учням власні знання і досвід, а навчити їх самостійно мислити і орієнтуватися у навколишньому світі. У створенні відповідних програм опанування знань, норм, цінностей не може не займати окремого місця ставлення до радянської педагогічної спадщини, зокрема 20-30-х років. Адже витоки сучасної духовної кризи суспільства слід шукати і в освітній системі періоду становлення та зміцнення радянського тоталітарного режиму. Водночас не можна не враховувати того, що завдяки цій системі було розширено суспільні функції української мови, запроваджено загальне початкове навчання, подолано в основному неписьменність серед дорослого населення. До того ж переважна більшість сьогоднішніх освітян походить з радянського суспільства. Необхідність переосмислення історичного минулого України, в якому історія освіти і педагогічної думки займає важливе місце, визначила напрямок дисертаційного дослідження. При цьому регіональний аспект теми зумовлений рядом обставин. По-перше, особливості соціально-економічного становища Донбасу як великого індустріального центру з прискореними темпами урбанізації позначилися на тенденціях соціального розвитку вчительства регіону в 20-30-ті роки, які характеризувалися швидким кількісним зростанням та зміною соціальних джерел відтворення кадрів. По-друге, етно-соціальна своєрідність Донбасу як багатонаціонального регіону з порівняно високою питомою вагою російськомовного населення обумовила істотні особливості здійснення політики українізації в 20-ті - на початку 30-х років. По-третє, стан вивчення проблем соціальної структури населення Донбасу характеризується підвищеним інтересом науковців до робітничого класу та висвітлення його ролі у нарощуванні економічного потенціалу краю. Водночас поза увагою дослідників залишається інтелігенція, зокрема вчительство, яке в 20-30-ті роки було не тільки самим масовим її загоном, але й відіграло помітну роль у процесі підготовки кваліфікованих робітничих кадрів, підвищенні культурно-освітнього рівня населення Донбасу. Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрямок дослідження є складовою частиною науково-дослідницької теми, над якою працює колектив кафедри історії слов’ян Донецького державного університету (затверджена Міністерством освіти України під загальною назвою “Етно-соціальна і соціально-економічна історія Українського Донбасу (ХVII-XX ст.)” за №99-1вв/13). Предметом дослідження є стан і конкретно-історичний вияв тенденцій соціального розвитку педагогічної інтелігенції. У висвітленні діяльності освітян основну увагу зосереджено на їхній участі в “українізації” шкільних закладів та ліквідації неписьменності серед дорослого населення. В дисертації спеціально не розглядається роль вчителя в організації навчального процесу, оскільки вона достатньо вивчена в історико-педагогічній літературі. Об'єктом дослідження виступають педагогічні кадри Донбасу в 20-30-ті роки, склад яких визначають вчителі шкіл загальноосвітнього типу, та система їх професійної підготовки. Метою дослідження є аналіз періодів, напрямів і регіональних особливостей формування педагога нового типу та надання рекомендацій щодо можливостей використання здобутих результатів. 14 серпня 2009
Українське народне декоративне мистецтво - це величезний світ духовної і матеріальної спадщини етносу, набуток художніх ідей численних поколінь народу, дорогоцінна скарбниця, що живить сьогодні професійно-мистецьку творчість. Унікальна своєрідність українського народного декоративно-прикладного мистецтва виформувалась під впливом конкретних природних, етнопсихологічних, соціально-історичних, економічних та інших умов. Вона складається із сумарних художніх відмін і внесків багатьох історико-етнокультурних регіонів та територій етнографічних груп. Сьогодні в умовах гострих протиріч між технічними досягненнями людства і низьким рівнем їхньої моральності, що загрожують знищенням антропосфери, особливої ваги набувають екологія природи та екологія культури. Однак у нашій мистецтвознавчій науці ще недостатньо провадяться комплексні синтетичні дослідження народного декоративного мистецтва визначних осередків і регіонів. Переважно вивчають окремі види мистецтва або локальні художні проблеми, але монографічне дослідження декоративного мистецтва певного краю дозволило б з'ясувати закономірності розвитку і згасання ектномистецьких традицій, причинно-наслідкові зв'язки й взаємовпливи. У зазначеному контексті наукових завдань нам видається актуальним дослідження народного декоративного мистецтва Покуття, етнографічна територія якого найменше вивчена в порівнянні з сусідніми Гуцульщиною, Бойківщиною і Поділлям. Таким чином, дане дослідження є важливим у плані ґрунтовного пізнання національної художньої спадщини Покуття та локальної етномистецької традиції, яка сьогодні нестримно втрачає пріоритети розвитку. Сформульована наукова комплексна проблема поставлена для розв'язання вперше, її виконання дасть можливість заповнити існуючу прогалину, має теоретичне і практичне значення, відкриває перспективи для наступних досліджень у галузі українського декоративного мистецтва. Зв'язок роботи з науковими програмами. Тема дисертації входить у плани науково-дослідної роботи аспірантів і викладачів Прикарпатського університету ім. В. Стефаника, а також узгоджена з програмою наукових досліджень Інституту народознавства НАН України, розв'язує одне із завдань науково-дослідної тематики "Теоретичні та історичні проблеми народної творчості" (шифр 4.16.6.8.), одну з проблем теми: "Історичні парадигми параметрів українського народного мистецтва: традиції, типологія і локалізація" (шифр 3.3.4.9). Мета роботи - обгрунтувати, що народне декоративно-прикладне мистецтво Покуття в усіх його різноманітних проявах є унікальним етнокультурним явищем, складовою частиною національної мистецької спадщини України. Для досягнення зазначеної мети передбачено наступні завдання: 1) визначити основні історичні віхи розвитку народного декоративного мистецтва і цехового ремесла Покуття; 2) проаналізувати твори різних типологічних груп, виявити тектонічну еволоцію форм, структуру декору та локальні художні особливості; 3) висвітлити процеси взаємовпливів місцевої мистецької етнотрадиції з мистецтвом сусідніх регіонів; 4) впровадити в науковий обіг корпус досі невідомих творів, провести їхню атрибуцію; 5) показати стан народних художніх промислів у другій половині XX ст. і можливості для їхнього розвитку на перспективу. Об'єкт дослідження - твори і типологічні групи творів народного декоративно-прикладного мистецтва Покуття, менше уваги звернено на артефакти цехових ремісників і сучасних професійних художників, які працюють у стилістиці фольклоризму. 14 серпня 2009
Курдська проблема належить до найгостріших питань міжнародного життя й знаходиться у центрі уваги світового співтовариства. Ірано-іракська війна, кувейтська криза 1990-1991 рр., подальші кризові ситуації навколо Іраку свідчили, що у 70-ті - 90-ті роки курдський фактор являв собою один із найважливіших компонентів сучасної політичної ситуації на Близькому Сході. Генеза курдської проблеми в останній чверті ХХ століття та її вплив на ситуацію на Близькому та Середньому Сході, а також на загальний стан міжнародних відносин є однією з найважливіших міжнародних проблем. Розвиток подій в даному регіоні свідчить, що без вирішення курдської проблеми неможливе створення ефективної діючої системи безпеки на Близькому та Середньому Сході. Таким чином, актуальність теми дослідження визначається: - необхідністю наукового аналізу місця та ролі курдської проблеми в системі сучасних міжнародних відносин, шляхів її вирішення з нових методологічних позицій; можливістю дослідити та визначити шляхи вирішення курдської проблеми - реалізації права курдського народу на самовизначення. загальносвітовою тенденцією до перегляду самого феномена державності, його ролі в історії суспільства; проаналізувати і визначити роль ООН, інших міжнародних організацій світового співтовариства у вирішенні курдської проблеми. Актуальність дослідження цієї теми для України обумовлена наступними чинниками – по-перше, наявністю спільних рис історичної долі українського та курдського народів, адже український народ на протязі довгого історичного періоду також був позбавлений власної державності, по-друге, тенденцією до зростання ролі близькосхідного регіону в системі зовнішньополітичних пріоритетів України, по-третє, важливістю для України розробки бази національної політики, зокрема, рішення проблем національних меншин, шляхів взаємодії регіонів та центру. Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Наукове дисертаційне дослідження виконане в межах комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка "Розбудова державності України" (номер держреєстрації 0196U015204), Інституту міжнародних відносин "Розробка міжнародно-правових, політичних та економічних основ розбудови української держави" (номер держреєстрації 0197U003322). Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є визначення місця та аналіз ролі курдської проблеми в міжнародних відносинах на Близькому Сході в середині 70-х - 90-х роках. Автор вважає, що курдська проблема належить до найскладніших міжнародних проблем, які мають національний, регіональний та міждержавний характер. Зазначена мета визначила необхідність вирішення наступних конкретних завдань: - дослідити курдську проблему як етнополітичний конфлікт, як особливу форму соціальних відносин, виявити її специфіку, глибинні причини та джерела виникнення; - показати взаємозв'язок еволюції курдської проблеми та стану міжнародних відносин на Близькому та Середньому Сході в досліджуваний період; - дослідити політику Іраку, Туреччини, Ірану та Сирії з курдської проблеми, визначити її місце та значення в системі регіональних відносин; - вивчити процес трансформації курдського національно-демократичного руху з об'єкту політики регіональних сил, перш за все держав, що поділили між собою Курдистан, та зовнішніх сил, в самостійний фактор, в суб'єкт міжнародних відносин у регіоні Близького та Середнього Сходу; - визначити ступінь впливу регіональних та міжнародних факторів на еволюцію курдського національно-демократичного руху в період, що досліджується; - дати авторське бачення шляхів вирішення курдської проблеми, сформулювати наукові рекомендації відносно можливих шляхів реалізації права курдського народу на самовизначення. 14 серпня 2009
За сучасних умов важливим є питання вивчення ролі Хозарського каганату як поліетнічного угрупування в середньовічній історії народів сучасної України. Вивчення салтівської культури – державної культури Хозарського каганату – триває вже близько ста років. За цей час у салтознавстві накопичився великий комплекс проблем. Ряд цих проблем безпосередньо пов’язаний з ареалом верхньодонського варіанта салтівської культури – басейном Сіверського Дінця на ділянці між Верхньосалтівським археологічним комплексом на півночі до Маяцького городища (Донецька обл.) на півдні, від с. Тополі на сході до Сухогомільшанського комплексу на заході. Про складність етнічної ситуації на цій території свідчить факт наявності тут могильників, що містять комплекси з різним типом поховальних споруд. Тут відкрито досить велику кількість грунтових могил з конем. Особливо гостро стоїть проблема етнічної приналежності салтівських поховань за обрядом кремації, що також концентруються у цьому регіоні. Суттєве значення має час появи етносу, носія кремаційного обряду, у верхньому Подонеччі та характер його взаємодій з аланським та болгарським населенням. Зв’язок роботи з науковими програмами. Робота виконана на кафедрі історіографії, джерелознавства та археології ХНУ в рамках комплексної теми “Археологія залізного віку Східної Європи” державний реєстраційний №01974006177 та науково-дослідної теми “Етнонаціональні процеси на Харківщині з найдавніших часів до XVIII cт.” державний реєстраційний №01974016651. Головною метою роботи є уточнення етнічної ситуації в окресленному регіоні у VIII - першій половині X ст. на основі детального аналізу нового, добре документованого, масового матеріалу, що потребує розв’язання ряду інших завдань, зокрема: визначення, яким саме етнічним групам належать інгумаційні та кремаційні поховання з конем, з чим пов’язана велика кількість типів та видів поховань з конем на поряд розташованих пам’ятках, визначення хронологічних меж поховань з конем, співвіднесення поховань з різних пам’яток та за різним обрядом між собою, визначення місця, яке посідали представники етносів, що залишили різнообрядові поховання з конем, у соціальній та військовій структурі салтівського суспільства. Наукова новизна роботи. У науковий обіг уводяться масові матеріали нових пам’яток. Дисертація є спробою спеціального дослідження етнічної ситуації у верхів’ях Сіверського Дінця в період розквіту салтівської культури (друга половина VIII-IX ст.) на основі матеріалів поховань з конем. Уперше разом до однієї вибірки залучені інгумаційні та кремаційні поховання людини з конем. На цій основі дано всебічну характеристику поховального обряду, інвентарю. Розглянуто питання хронології та періодизації, етнічної, соціальної інтерпретації салтівських поховань з конем з пам’яток верхнього Подонеччя. Основну частину джерел становлять матеріали могильників басейну Сіверського Дінця, дослідження яких проводилося Середньовічною експедицією ХДУ під керівництвом В.К. Міхеєва протягом останніх 25 років (Суха Гомільша, Червона Гірка). Використовувалися матеріали Нетайлівського могильника (досліджувався у 1990-1995 роках загоном Новобудівної експедиції ХДУ під керівництвом А.В. Криганова), могильника Лисий Горб (дослідник С.В. Воловик). Ураховані результати досліджень подібних пам’яток регіону Д.Т. Березовця, Ю.В. Кухаренка. Вивчені архівні джерела та археологічні колекції, що зберігаються в Інституті археології НАН України, Музеї археології та етнографії Слобідської України ХНУ, Харківському історичному музеї, Чугуївському історико-художньому музеї-заповіднику ім. І.Ю. Рєпіна. Особистий внесок здобувача. У роботах, написаних у співавторстві з В.К. Міхеєвим, дисертантом описано поховальний обряд інгумаційних та кремаційних поховань людини з конем могильника Червона Гірка, розроблено типологію інгумаційних поховань з конем, кримського керамічного посуду. Апробація результатів дослідження відображена в доповідях на засіданнях Відділу давньоруської та середньовічної археології Інституту археології НАН України, на засіданнях кафедри історіографії, джерелознавства та археології Харківського національного університету, на наукових конференціях Харківського історико-археологічного товариства (1995, 1997), на Всеукраїнській конференції, присвяченій 90-річчю XII Археологічного з’їзду (1990), на Міжнародних наукових конференціях у Самарі (1995, 1997) та Києві (1997), а також в опублікованих працях. Практичне значення одержаних результатів. Основні висновки дослідження можуть бути використані під час написання узагальнюючих праць із середньовічної історії та археології півдня Східної Європи, для читання загальних і спеціальних курсів у вищих навчальних закладах, під час побудови експозицій краєзнавчих та археологічних музеїв. Структура работи. Дисертація (164 стор.) складається із вступу, п’яти розділів, висновків, списку літературних (459 найменувань) джерел, додатка А (5 таблиць), додатка Б (6 таблиць), додатка В (49 рис.). 14 серпня 2009
Тема дисертаційного дослідження хронологічно обмежується 1920-1924 рр. 1920 р. є часом створення воєнних нарад, що простежується на основі значного масиву джерел. 1924 р. певною мірою є умовною датою, бо остаточне припинення діяльності нарад документально не фіксується. Принаймні достовірно відомо, що протягом цього року наради продовжували свою діяльність. Основною причиною їх створення була необхідність придушення збройного селянського повстанства, ширше - зміцнення радянської влади в українському селі. До середини 20-х рр. масовий повстанський рух припинив своє існування, нова влада досить впевнено почувала себе на селі. Отже, природно відпала необхідність у подальшій діяльності воєнних нарад. Документального підтвердження їх існування у другій половині 20-х років також немає. Територіальні межі дослідження охоплюють сучасні Дніпропетровську, Запорізьку, Миколаївську, Херсонську, частково Одеську та Донецьку області. В обраний період вони складали територію Катеринославської, Миколаївської, Донецької, Запорізької (Олександрівської) та Одеської губерній, географічно представляючи Південну або Степову Україну. Вибір території визначався деякою специфікою самої проблеми. Завдання і характер діяльності регіональних воєнних нарад залежали, передусім, від якісних ознак місцевого селянства, сутності та активності повстанських рухів і певних господарсько-економічних чинників. Південна Україна того часу характеризувалась більшою репрезентативністю заможного селянства, таким різновидом повстанства, як махновщина. Серед економічних факторів бачимо наявність в регіоні промислових басейнів і центрів, морських портів. Певний вплив на діяльність південноукраїнських нарад мав фактор нещодавнього закінчення саме тут, на південних теренах республіки, регулярної війни. Наукова новизна дослідження полягає, насамперед, у постановці самої проблеми воєнних нарад в історичній науці і розв’язанні низки конкретних дослідницьких завдань. При цьому вперше в історіографії детально проаналізовано комплекс умов, причин, чинників створення системи воєннарад, їх внутрішню структуру, основні та допоміжні функції та обов’язки. В контексті утвердження радянської влади на місцях, встановлення державного контролю над сільським населенням і придушення збройних рухів опору було досліджено практичні методи дії нарад. Практичне значення дисертаційної роботи полягає в можливості використання одержаних результатів при написанні узагальнюючих наукових праць з історії України радянської доби, проблем державотворення, аграрної політики, становлення тоталітарного режиму в СРСР, а також при підготовці відповідних лекційних курсів у вищих та середніх навчальних закладах. Водночас з урахуванням того, що проблема розроблялась на матеріалах Південної України, їх можна використовувати в краєзнавчій роботі. Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дисертації були апробовані на науково-практичній конференції з музейної справи і краєзнавства (Дніпропетровськ, 1993), наукових читаннях з аграрної історії України та Росії, присвячених пам’яті професора Д.П. Пойди (Дніпропетровськ, 1993, 1995, 1998), міжрегіональній науково-практичній конференції “Україна і Росія: досвід історичних зв’язків та перспективи співробітництва” (Дніпропетровськ, 1995), науковій конференції “Міжнародні зв’язки народів Європи” (Запоріжжя, 1996), Всеукраїнській науковій конференції “80-річчя відродження української державності: минуле і сучасне” (Сімферополь, 1997), щорічних підсумкових конференціях з науково-дослідної роботи професорсько-викладацького складу Дніпропетровського держуніверситету (1996-1998), а також у понад 15 публікаціях автора, в тому числі у 5 провідних фахових наукових виданнях. Робота обговорювалася на засіданні кафедри російської історії Дніпропетровського державного університету і дістала позитивну оцінку. Особистий внесок здобувача у дослідження теми полягає в тому, що він уперше комплексно розглянув проблему воєнних нарад в контексті репресивної політики радянської держави при переході до нової економічної політики. Структура дисертації підпорядкована меті і завданням дослідження, складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, приміток, списку використаних джерел та літератури. В основу її покладено проблемно-хронологічний принцип, що дозволяє більш ґрунтовно, комплексно висвітлити досліджувану проблему. Обсяг дисертації складає 159 с. машинописного тексту, список джерел і літератури - нараховує 273 найменування. 4 серпня 2009
Проблема виникнення, організації та розвитку козацького військового найманства протягом ХVІ – середини ХVІІ ст. є досить складною у військово-політичній історії Центральної та Східної Європи, зокрема України, і водночас недостатньо вивченою у вітчизняній історіографії. Складність її полягає, по-перше, в особливостях виникнення та військово-політичному розвитку найманства козаків в період пізнього середньовіччя; по-друге – у тому, що донедавна на даний військово-політичний процес у тодішньому українському суспільстві науковці звертали недостатньо уваги. Саме поняття "найманець" набуло певного негативного відтінку. Вважалося, що прикладання його до козацтва могло нібито дискредитувати останнє. Але ж це було досить поширеним явищем серед козацтва. Відомо, що козаків часто наймали на службу монархи різних країн (Польща, Австрія, Італія, Франція тощо). Воюючи в складі різних іноземних армій, козаки брали активну участь у багатьох європейських воєнних конфліктах, зокрема П'ятнадцятилітній (1591 – 1606) і Тридцятилітній (1618 – 1648) війнах. Крім того, питання, пов'язані з еволюцією козацького військового найманства, важливі не лише для самої України. Без їх грунтовного дослідження і детального вивчення важко збагнути ті події, які відбувалися в процесі розвитку держав Центральної, Південної та Східної Європи, в тому числі, як України, так і всього регіону в цілому. А саме військове найманство стало тим важливим військово-політичним процесом, який перетворив козацтво на організовану збройну силу, що в кінці ХVІ – першій половині ХVІІ ст. відігравала провідну роль у народних повстаннях проти влади Речі Посполитої на українських землях, а згодом склала організаційне ядро війська Б.Хмельницького в роки Визвольної війни українського народу (середина ХVІІ ст.). Отже, актуальність дослідження даної проблематики є не заперечною. На нашу думку, в сучасній українській історіографії відсутні роботи, у яких на широкому, належним чином опрацьованому фактичному матеріалі, розкривалися б причини виникнення, організації, озброєння та особливості військового мистецтва (тактика, стратегія) в різних воєнних конфліктах найманого козацького війська впродовж ХVІ – середини ХVІІ ст. Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дане історичне дослідження виконане в руслі наукової проблематики кафедри історії України Чернівецького державного університету ім.Ю Федьковича (номер державної реєстрації - 0199U001874). Мета роботи: на основі комплексного дослідження значної кількості історичних документів та матеріалів всебічно проаналізувати процес виникнення, організації та розвитку найманого козацького війська у ХVІ – середині ХVІІ ст. Предмет та мета роботи обумовили такі завдання: • охарактеризувати і узагальнити існуючу наукову літературу та історичні джерела, що стосуються досліджуваної проблеми; • розкрити причини найманства козаків; • визначити ідеологічні засади козацького найманства, їх місце, роль і вплив на відносини в тодішньому українському суспільстві; • висвітлити організаційну структуру найманих козацьких підрозділів у ХVІ – середині ХVІІ ст.; • з'ясувати, які види і типи ручної вогнепальної, холодної, метальної зброї, а також захисне спорядження мали на озброєнні козаки-найманці; • проаналізувати, з чого складалося оснащення найманого козацького війська в досліджуваний період; • дослідити питання, пов'язані з використанням найманих козацьких загонів; • дати характеристику військовому мистецтву (стратегія і тактика) найманих козацьких підрозділів у тих воєнних конфліктах, в яких вони брали активну участь. Об'єкт дослідження – військово-політична історія українського козацтва ХVІ – середини ХVІІ ст. Предмет дослідження – процес військового найманства козаків у ХVІ – середині ХVІІ ст. Методологічну основу дисертації складають принцип історизму, наукової об'єктивності висвітлення різнобічних аспектів проблеми. Під час аналізу документального матеріалу автор застосовував методику дослідження французької історичної школи ("Аннали"), основи якої були розроблені такими її представниками як М.Блок, Ф.Бродель та Ж.Дюбі. До найважливіших її принципів належить відмова від штучного перенесення на попередні періоди, особливо середньовіччя, понять, властивих мисленню новітнього часу, а також побудова повної типології суспільних зв'язків при висвітленні подій та явищ феодальної доби. Останній дає можливість розкрити механізм функціонування суспільства епохи феодалізму із врахуванням соціальної поведінки людини, що визначалося належністю до певного стану чи професійного прошарку. Для розв'язання завдань, пов'язаних з військовими аспектами, використано методику дослідження німецької позитивістсько-еклектичної школи, основи якої було закладено Г.Дельбрюком, і сутність якої полягає у всебічному глибокому та скрупульозному критичному аналізі окремих фактів, вибраних з історичних джерел і дає можливість реконструювати подію максимально наближено до епохи, особливо, коли це стосується середньовіччя. Територіальні рамки дослідження охоплюють землі Західної (Франція), Центральної (Священна Римська імперія германської нації), Південної (Молдова, Валахія, Трансильванія) та Східної (Річ Посполита, Московська держава, Кримське ханство) Європи, тобто ті регіони, які в ХVІ – середині ХVІІ ст. стали ареною найбільших воєнних конфліктів, в яких брали участь козаки як найманці, воюючи на боці різних коаліцій. Дані територіальні рамки включають і Україну, оскільки в період пізнього середньовіччя її землі були складовою частиною інших європейських держав і не залишались осторонь тих військово-політичних процесів, що в них відбувалися. Хронологічні рамки дослідження охоплюють період пізнього середньовіччя – ХVІ – середину ХVІІ ст., тобто з моменту, коли в історичних джерелах фіксуємо перші значні вербунки козаків на службу приватними особами, і до остаточного оформлення системи комплектування найманих козацьких підрозділів в роки Тридцятилітньої війни. Для повнішого висвітлення питань, пов'язаних з особливостями військового мистецтва козаків-найманців, бойові дії розглядаються з 70-х років ХVІ ст., бо тільки з цього часу історичні джерела дають можливість чітко прослідкувати їх тактичні прийоми і стратегічні принципи. 19 липня 2009
Нафтодобувні і нафтоекспортуючі країни Перської затоки посідають чільне місце у глобальній системі міжнародних відносин, у балансі військово-стратегічної рівноваги світового масштабу, в розвитку політичних, культурних і духовних традицій народів Сходу. В 70 - 90-і роки означений регіон набув особливого значення у світовій політиці з огляду на політичні, економічні, військово-стратегічні, валютно-фінансові та інші фактори. Отже, актуальність теми дослідження визначається рядом факторів міжнародного рівня, які підкреслюють значущість регіону Перської затоки в сучасній структурі світових політичних, торговельно-сировинних і валютно-фінансових зв'язків. Серед країн світу, інтереси яких протягом кількох десятиріч тісно пов'язані з регіоном Перської затоки, найхарактерніше демонструють свою політику Сполучені Штати Америки. Американська активність в зоні Перської затоки в 70-і роки визначалася прагненням правлячих кіл Вашингтона зберегти і, по можливості, продовжити свій контроль над країнами і природними ресурсами регіону. В гонитві за досягненням цієї мети США, відкидаючи всіляку видимість будь-якої демократії, порушували права і суверенітет регіональних держав, намагалися нав'язати їм свою волю. На рубежі 80-х - 90-х років Сполучені Штати об'єктивно були змушені вдатися до концептуального переосмислення підходів до проблем близькосхідного регіону в цілому і зони Перської затоки зокрема. Послаблення внаслідок ірано-іракської війни обох претендентів на лідируючу роль у регіоні відповідало інтересам Вашингтона, який домігся зникнення головної перешкоди на шляху посилення його військової та політичної присутності в цьому субрегіоні. У Вашингтона виникла надія використати ситуацію, що склалась, для відновлення американських позицій як в Іраку, так і в Ірані. Але цю ж ситуацію мав намір використати й іракський президент С.Хусейн, який і "спробував установити нові правила у відносинах між Північчю та Півднем". Зв"язок роботи з науковими програмами, темами, планами. Тема дисертаційної роботи відображає один із напрямків комплексної програми науково-дослідних робіт Київського національного університету імені Тараса Шевченка "Розбудова державності" та Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка "Розробка міжнародно-правових, політичних та економічних основ розбудови української держави". Об'єкт дослідження - процес формування та реалізації зовнішньополітичного курсу США щодо країн Перської затоки, а також зовнішньополітичні концепції та доктрини, на базі яких США здійснювали свою політику в субрегіоні. Предметом дослідження є форми і методи здійснення політики США щодо країн Перської затоки, спрямованої на збереження, зміцнення та розширення американського впливу в субрегіоні. Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є аналіз основних чинників формування політики США щодо країн Перської затоки, стратегії та механізму її здійснення. Визначена мета обумовила розв"язання ряду дослідницьких завдань, найголовнішими серед яких є: - виявлення і аналіз чинників, що впливали на формування і реалізацію політики США щодо країн Перської затоки; - аналіз концептуальної складової американської політики в субрегіоні Перської затоки та виявлення її взаємозв'язку з глобальною стратегією США; - місце країн Перської затоки у політичних, військово-стратегічних, ідеологічних та економічних інтересах США; - аналіз впливу ірано-іракської війни 1980-1988 років на специфіку відносин США з Іраном і Іраком та розкриття суті цих взаємин; - висвітлення ролі й оцінка зусиль США у врегулюванні ірако-кувейтської кризи; - визначення мети і оцінка зусиль США щодо нарощування своєї військової присутності в зоні Перської затоки після кувейтської кризи початку 90-х років. DNN.SU Дослідження новоі науки |
Користувач
Популярне
Партнеры
Лічильники
|
Просмотров:
Автор: 
Восстановление пароля